Практика судового захисту у спорах щодо незаконного внесення до Реєстру «Оберіг» відомостей про порушення правил військового обліку
У сучасних умовах функціонування Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов’язаних та резервістів особливого значення набуває питання меж дискреції органів, уповноважених на ведення та актуалізацію його даних.
Внесення до такого Реєстру інформації, що фактично формує для особи негативний публічно-правовий статус, не може розглядатися як технічна дія адміністратора бази даних. Йдеться про владне рішення, здатне безпосередньо впливати на обсяг прав та обов’язків особи, її правове становище у відносинах з державою, а також спричиняти подальші обмежувальні або примусові заходи. Саме тому будь-яке відображення у Реєстрі відомостей про порушення правил військового обліку потребує безумовного дотримання принципу законності, процесуальної визначеності та належної правової підстави.
Показовою в цьому аспекті є справа №520/516/26, розглянута Харківським окружним адміністративним судом, у якій інтереси позивача представляла адвокат Моісеєнко Олена Миколаївна.
Предметом судового контролю стали дії територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо внесення до Реєстру «Оберіг» відомостей про порушення позивачем правил військового обліку за відсутності факту притягнення його до адміністративної відповідальності у встановленому законом порядку.
Крім того, спір стосувався похідних дій органу, а саме ініціювання звернення до органів Національної поліції щодо доставлення особи як такої, що нібито вчинила адміністративне правопорушення.
Фактична логіка справи свідчила про те, що у військово-облікових даних позивача було відображено статус, який вказував на порушення правил військового обліку. Поряд із цим фіксувалася інформація про звернення до органів поліції з метою доставлення особи. Водночас ключовим для правильного вирішення спору стало те, що відносно позивача не було складено протоколу про адміністративне правопорушення, а також не було винесено постанови про притягнення до адміністративної відповідальності.
Отже, державний орган фактично відобразив у Реєстрі юридично значимий негативний статус особи за відсутності тих процесуальних рішень, які лише й можуть бути належною підставою для такого відображення.
Правова позиція, сформована представником позивача, була побудована на системному тлумаченні законодавства, що регламентує ведення військового обліку, функціонування відповідного державного реєстру та засади адміністративної відповідальності. У справі було акцентовано, що за змістом положень Закону України «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов’язаних та резервістів» до Реєстру можуть вноситися саме відомості про притягнення особи до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого статтями 210, 210-1 КУпАП, із зазначенням дати, номера та короткого змісту відповідного протоколу та або постанови.
Отже, законодавець пов’язує можливість фіксації в Реєстрі таких відомостей не з припущенням про наявність порушення, не з внутрішньою оцінкою посадової особи і не з фактом службового листування між органами, а виключно з наявністю процесуально оформленого юридичного факту.
Саме в цій частині справа набуває значення, що виходить за межі індивідуального спору, оскільки порушує фундаментальне питання про співвідношення інформаційної функції державного реєстру та принципу презумпції правомірності поведінки особи до моменту належного встановлення протилежного у передбаченій законом процедурі.
Реєстр не може бути інструментом попередньої кваліфікації дій особи як правопорушення до того, як завершено юридичну процедуру, передбачену КУпАП. Протилежний підхід фактично означав би легалізацію адміністративного таврування особи без процесуальних гарантій, без можливості ефективного заперечення та без існування формального рішення, що може бути оскаржене.
Частина друга статті 19 Конституції України закріплює імператив, за яким органи державної влади та їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.
Якщо закон передбачає, що внесення до Реєстру відомостей про адміністративне правопорушення допускається лише за наявності відповідного протоколу та або постанови, то будь-яка інша модель поведінки суб’єкта владних повноважень є очевидним виходом за межі законного способу реалізації повноважень.
Суд у цій справі, по суті, підтримав саме такий підхід. Він виходив із того, що сама лише обставина непроходження повторного медичного огляду, навіть якщо вона, на думку органу, могла б у подальшому стати підставою для ініціювання адміністративного провадження, ще не створює правових умов для фіксації особи у державному реєстрі як порушника правил військового обліку. Така обставина могла б зумовлювати необхідність вчинення передбачених законом процесуальних дій, але не підміняти їх.
Саме ця межа між підставою для початку юридичної процедури та наслідком завершення цієї процедури була чітко окреслена у справі та стала центральною у мотивуванні судового рішення.
Не менш важливим є й те, що справа продемонструвала небезпеку похідних владних рішень, які ґрунтуються на первинно незаконному записі у Реєстрі. Звернення до органів Національної поліції щодо доставлення особи було не самостійною дією, ізольованою від попередніх дій органу, а прямим наслідком внесення до Реєстру відомостей про порушення правил військового обліку. У такому контексті незаконний запис у реєстрі перетворюється не просто на інформаційний дефект, а на джерело подальших владних дій, які здатні обмежити свободу пересування особи, створити для неї стан правової невизначеності та фактично поставити її в становище особи, щодо якої вже реалізується примусовий адміністративний механізм.
Правове значення цього рішення полягає у формуванні важливого орієнтира для подальшої адміністративної практики. Воно демонструє, що дані державного реєстру не можуть формуватися за логікою адміністративної доцільності, припущення чи службового розсуду поза межами визначеної законом процедури.
Інформація, яка вноситься до офіційного реєстру, повинна бути не лише актуальною, а й юридично верифікованою. Особливо це стосується відомостей, які прямо чи опосередковано свідчать про вчинення особою правопорушення.
З огляду на зазначене справа №520/516/26 може бути як приклад належного судового контролю за діяльністю суб’єкта владних повноважень у сфері ведення державних реєстрів та як переконливий зразок ефективного використання адміністративного судочинства для відновлення порушених прав.
У цій справі адвокат Моісеєнко Олена Миколаївна не лише досягла позитивного для клієнта результату, а й забезпечила формування чіткої правової аргументації щодо неприпустимості внесення до Реєстру «Оберіг» відомостей про порушення правил військового обліку без належного процесуального оформлення факту притягнення до адміністративної відповідальності.
Саме такі справи становлять практичну цінність для правничої спільноти, оскільки демонструють, що ефективний захист у публічно-правових спорах починається не з декларативного посилання на порушення прав, а з точного встановлення меж владних повноважень, виявлення розриву між процедурою та фактичними діями органу, а також із правильно обраного способу судового захисту.
За консультацією та професійною правничою допомогою звертайтеся:
0997401673
0673527777
ao.amu.com@gmail.com
